Передмова до Другого воркшопу з надання екстреної акушерської допомоги, Львів, Україна
Бетті-Енн Девісс (23 вересня, 2022)
Бути з вами й на власні очі бачити ті болісні події, що розгортаються тут, у вашій країні — мене це дуже приголомшує й зворушує. Я все думаю про вправу, яку вам сьогодні ввечері запропонувала ваша психологиня Гертруда. Вона дала кожному з вас папірець і попросила намалювати на ньому щось, що вам дорого; потім вирізати те, що в вас залишились попри війну, а те, що ви втратили — відпустити разом із обрізком.
Як на мене, війна забрала в усіх нас відчуття непричетності. Ми знаємо, що ця війна реальна; ми більше не можемо вдавати, що зло десь далеко й бездіє. Як сказала мені одна жінка з Бучі: навіть чуючи, як їдуть танки; навіть коли якісь із цих танків заїхали в місто, — вони досі не хотіли вірити, що це по-справжньому.
Я працювала в Белізі, країні в Центральній Америці, яка постраждала від урагану за кілька тижнів потому, як там народилася моя перша дитина. Я пережила землетрус 1976-го у Ґватемалі, який зруйнував усі хати в нашому селищі. Я працювала в Нікарагуа, коли в 1987 році сандіністи захопили державу й серед ночі вбивали повитух, які йшли на пологи — це був один із методів залякування населення. Я працювала в афганських таборах для біженців на кордоні Афганістану й Пакистану ще до існування Талібану. І в Афганістані після того, як таліби увійшли у країну.
Але жодне стихійне лихо та жодна війна не торкнулися мене настільки, як війна в Україні.
Можливо, тому, що мої дідусь і бабуся з боку матері були українцями, які жили на кордоні Польщі й України (якщо вірити результатам ДНК-тестування, наша родина з Івано-Франківська).
Мабуть, із віком я стаю сентиментальнішою, а не чорствішою. Проте мені також здається, що ця війна особливо безглузда — не те щоб усі вони такі, але ця, як мені видається, ведеться під геть уже дурним приводом: українці хочуть воювати, щоби росіяни їх звільнили. Я знаю, що ніхто в цьому залі на це не повівся.
Чоловік весь час мене питає:
«Чому ти постійно їздиш туди, де війна? Хіба не можна знайти якусь іншу країну, де краще? На світі стільки місць — рятуй не хочу».
А я йому відповідаю:
«Тому що війна щось робить із людьми. Вона змінює їхні світогляди, згладжує суспільну й професійну ієрархії. Руйнує плани. Люди починають краще розуміти, що в їхніх життях справді важливо».
І все-таки, їдучи в Україну, я не планувала займатися тим, чим займалася минулого тижня з першою групою й чим буду займатися цього тижня з вами. Спочатку я їхала в Україну, щоб подивитися, де жили мої бабуся з дідусем та інші пращури. Не знаю, скільком із вас про це відомо, але станом на 2016 рік, як вважалося, у Канаді жило більше етнічних українців, ніж будь-де у світі (за винятком України та Росії).
Прибувши до Кракова, я не знала нікого й так само не знала нікого, коли вперше приїхала в Україну. І раптом познайомилася з Вікторією, мамою із правозахисної організації, яка народила вдома, а про мене дізналася від докторки Массімо (педіатриня з Італії). Я познайомилася із психологинею Альоною, якій довелося пережити жахливі речі, коли росіяни підступили до Києва. Ми зустрілися з однією педіатринею; із двома доулами, а заразом і краніосакральними терапевтками; потім — із консультанткою з грудного вигодовування.
Здається, усі мої нові знайомі мали одне й те саме відчуття: що українці починають по-іншому на все дивитися, зокрема й на те, як народжувати. У травні, за прогулянками та обідами у Львові, ми гостро відчували, що можемо стати частиною цієї зміни. Для багатьох жінок, з якими я тоді зустрічалася, це було перше повернення в Україну від початку війни, відтоді, як у насичених подіями лютому — березні вони були змушені виїхати. І через власне походження я, — хоча сама жодного разу в житті не була в Україні, — теж дивним чином відчувала, ніби повернулася.
Мене питали та продовжують питати, про що ж я розкажу в наступні кілька днів на нашому «воркшопі з надання екстреної акушерської допомоги». Я розкажу про післяпологову кровотечу, дистоцію плечиків, випадіння пуповини, недіагностованих двійнят і вертикальні вагінальні пологи в тому вигляді, як вони відбуваються у Франкфурті та в моєму рідному місті. Я говоритиму про домашні пологи й про те, як підготуватися до пологів будь-де: у бомбосховищі, на березі ріки, в підвалі породіллі.
Але очевидно, що ці воркшопи стали чимось більшим. Усі ви близько познайомитесь протягом чотирьох наступних днів. Ви будете тут разом їсти та спати; ділитися власним досвідом у лікарнях і поза ними, а також думками про те, що конче треба змінити у протоколах. Ви дізнаватиметеся щось нове не лише про екстрену акушерську допомогу, а й про можливі системні зміни в Україні.
Якщо вам вдасться зберегти свою відкритість, якісь упередження про людей, що представляють присутні тут групи, зникнуть (серед нас є доули та акушерки, які приймали домашні пологи). Можуть змінитися й деякі припущення щодо місця народження та поведінки в певних ситуаціях. Я детально поясню, як система акушерства влаштована в нас у Канаді. Якщо ви долучалися до співбесід у Zoom, то, певно, знаєте, що в нас ще 30 років тому така система не була легалізована, тож ми стали шукати найкращу з огляду на жіночі потреби модель. Я розповім, що з цього вийшло.
Ми сподіваємося, що за ці чотири дні станемо однією командою й ви, незважаючи на війну, з новими силами повернетеся до боротьби на власному фронті — боротьби за право кожної жінки як на користування технологіями, де потрібно, так і на людяні пологи.
